У нашій статті викладено результати проведеного дослідження взаємозв’язку показників за  субшкалами життєстійкості з  клініко-психопатологічними характеристиками пацієнтів з посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), легкою черепно-мозковою травмою (ЧМТ) та коморбідною патологією (ПТСР + ЧМТ), а також аналіз впливу показників життєстійкості на  ефективність лікування цього контингенту пацієнтів.

Обстежено 329 ветеранів: з  ПТСР (n  = 109), з  легкою ЧМТ (n  = 112) та  з  коморбідним хворобливим станом ПТСР + ЧМТ (n = 108). Використовували методики та психодіагностичні опитувальники: Опитувальник життєстійкості (Hardiness Survey, S.  R.  Maddi, 1994, модифікація Д. О. Леонтьєва), Clinician-Administered PTSD Scale for DSM-5 (CAPS-5), WHO Disability Assessment Schedule 2.0, WHODAS 2.0, версія 12, Чотиривимірний опитувальник симптомів (The  Four-Dimensional Symptom Questionnaire  — 4DSQ, Шкалу оцінки рівня якості життя (за О. Чабаном), набір психодіагностичних методик для оцінки когнітивного функціонування.

Зроблено висновок, що мультиморбідність у вигляді поєднання ПТСР та ЧМТ негативно впливає на всі складники життєстійкості у ветеранів, що зумовлює недостатню реалістичність оцінки кризових та стресових ситуацій, стійке переживання власних вчинків та навколишніх подій як нецікавих та нерадісних (прихильність/зацікавлення), зниження суб’єктивного відчуття впливу на  своє життя та  того, що  події є  результатом власного вибору та  ініціативи (контроль), та  зниження засвоєння нового досвіду (прийняття ризику).