Військовослужбовці зі стрес-асоційованими розладами є категорією, найбільш резистентною до стандартної стаціонарної терапії, що спонукає до пошуку додаткових методів лікування. Транскраніальну магнітну стимуляцію (ТМС) розглядають як  перспективний додаток, проте її  вплив здебільшого оцінюють за  інтегральними сумами балів шкал, тоді як диференційований вплив на окремі прояви симптоматики та на життєстійкість вивчено недостатньо. Мета  — оцінити та  порівняти динаміку окремих проявів постстресової симптоматики і життєстійкості у пацієнтів, які отримували стандартну терапію з додаванням стимуляції та  без неї. Обстежено 144  військовослужбовці-чоловіки, поділені на  дві зіставні групи по 72 особи — «З ТМС» (зі стимуляцією) та «Без ТМС» (без неї); обстеження проводили двічі  — на  початку (обстеження №  1) та  наприкінці (обстеження №  2) лікування — за Міссісіпською шкалою (M-PTSD) і шкалою Коннора — Девідсона (CD-RISC-25). Інтегральні показники достовірно не змінилися в жодній групі. На рівні окремих проявів у  групі «З  ТМС» зменшилася виразність чотирьох проявів (відчуття провини, суїцидальні наміри, відчуття «що  більше не  можу», труднощі зосередження) проти одного у  групі «Без  ТМС»; водночас збільшилася виразність порушень сну та  зниження працездатності. Наприкінці лікування частка пацієнтів із  середнім рівнем життєстійкості у  групі «З  ТМС» була достовірно вищою (58,33  % проти 40,28  %). Аналіз за  кластерами свідчив про  переважання уникнення, вторгнення та  гіперактивації над провиною й  суїцидальністю. Додавання стимуляції асоціювалося з ширшою симптом-специфічною редукцією та сприятливішим перерозподілом за рівнями життєстійкості, що генерує гіпотези для подальших рандомізованих досліджень.